«Вінницька трагедія» 1937–1938 років: не маємо права забувати

Масове знищення мирного населення Вінницьким УНКВС у період «Великого терору» ввійшло в історію як «Вінницька трагедія».

«Пеклом на землі» назвали цю вбивчу акцію комуністичного режиму у Вінниці. Понад 20 тисяч вінничан було репресовано: 13 475 розстріляно, за іншими даними – 16 806.

Весною 1943 року нацистська окупаційна влада на прохання вінничан розпочала розкопки за участі міжнародних наукових комісій. Було розкопано 95 могил, у яких виявили 9439 останків тіл. Неподалік розритих могил на деревах було натягнуто дроти, на яких розвішувалися особисті речі та документи ексгумованих. Завдяки цим речам вдалося ідентифікувати імена 679 жертв злочинів НКВС.

«…16 липня 1943-го року ще перед полуднем потяг зупинився на станції Вінниця. Люди з клунками повиходили з вагонів і широким бульваром Коцюбинського, по сильно обставленому військовою сторожею дерев’яному мосту через Буг і далі Українським проспектом посувалися мовчки. Ніхто не говорив, ніхто не розглядався, так і видно було, що крім клунків у них куди більший тягар на душі. У продовженні Українського проспекту починається Літинське шосе (нині – Хмельницьке шосе), і туди спрямовують свої кроки ці живі людські тіні. На цьому шосе у трьох місцях: так званому «Парку культури і відпочинку» з правого боку, на старому цвинтарі по протилежному боці та в овочевому саду у деякій віддалені відкрили масові могили, і з них витягають перегнилі вже трупи людей із пов’язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірками від куль у потилиці. Цих трупів сотні й тисячі. Щораз віднаходять нові могили, наповнені трупами. Страшний, прямо нестерпний трупячий сопух огорнув, здається, ціле місто, а за ним всю Україну…», – так описував у своїй книзі «Пам’ятаймо про Вінницю» очевидець тих подій Антін Драган – учасник судово-медичних досліджень.

«Жертв Вінницької трагедії чекісти ставили навколішки та розстрілювали зблизька»

25 червня 1950 року була арештована Грушковська Галина Петрівна, жителька села Городниця Брацлавського району Вінницької області. У постанові на арешт зазначалося, що Грушковська, як дочка репресованого батька, їздила влітку 1943 року до Вінниці на «провокаційні розкопки, які проводили фашистські загарбники», а після повернення звідти здійснювала наклеп на радянську владу. Українку засудили до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна фактично лише за те, що вона впізнала серед викопаних із поховань речей шапку свого батька, якого стратили працівники НКВС під час сумнозвісної Вінницької трагедії – масових розстрілів мирного населення в 1937-38 роках…

Про причини та передумови цієї трагедії, кількість її жертв, про проведені нацистами під час окупації України розкопки поховань та наслідки для тих, хто зміг знайти прах або останки своїх рідних, кореспондентці АрміяInform розповів Сергій Гула, кандидат історичних наук, заступник директора  Музею Вінниці з наукової роботи.

День пам'яті жертв політичних репресій: вінницький історик про масове знищення мирного населення

Про основні періоди державного терору в СРСР на Вінниччині. 

Сьогодні, у третю неділі травня, в Україні відзначають День пам'яті жертв політичних репресій. Про основні періоди державного терору в СРСР на Вінниччині Суспільному розповів історик Роман Подкур.

За його словами, основна проблема, яка актуальна як, для радянського, так і для сучасного режиму Росії – це денаціоналізація українців.

"Вони тоді робили усі репресії заради того, щоб створити радянську людину і денаціоналізувати українців. І зараз відбувається теж саме. "Українці повинні зникнути" – це основний лозунг пропагандистів РФ. Задумайтеся, за весь період існування радянського режиму, був який завгодно націоналізм: грузинський, український, польський, грецький... Російського не було. Жодна людина не засуджена за російський націоналізм за всю радянську історію", – говорить Роман Подкур.

За його словами, політичні репресії на теренах Поділля відбувалися у декілька етапів. Розповімо про основні із них.

Vinnytsia - The Katyn Of Ukraine

A Report by an Eyewitness

by M. Seleshko

Toward the end of February, 1944, when I was marking time in a German prison in Potsdam, I was transferred to cell number 20, already occupied by several other prisoners. After a brief acquaintance I learned that one of these was a Ukrainian from the vicinity of Vinnytsia. We came to know each other closely and he told me his life history. At that time he was twenty-three years of age, born and bred in Soviet Ukraine. He had been educated by the Communist party and had been a Communist in the full meaning of the word. Communist ideals were his ideals. He fought on the German/Soviet front. After his capture by the Germans, he was forced into anti-aircraft artillery work for the Germans in Berlin. Because of negligence in line of duty he was thrown into jail. There our paths met.

I kept asking him questions about life under the Soviets. He formerly belonged to a civilian border patrol unit. Being a Comsomol, he took his duties seriously and helped track down many foreign intelligence agents who were trying to slip across the border into the Soviet Union. There were others, young Soviet patriots like himself, in the villages and districts.

He told me of the steps taken by the Soviets in Ukraine as a preparation for war. In the Communist party at least as early as 1937 it was felt that war against Germany was imminent. Confidential instructions to members of the party and the Comsomol stressed this eventuality. These instructions ordered that the Soviet hinterland in Ukraine be purged of enemies of the people. By the words "enemies of the people" were meant not only all those people who worked actively against the Soviet regime, but also those who were believed to be inclined to hostility toward the government including those whose complete devotion to the regime had not been clearly manifested.

A purge of enemies of the population of the Soviet border regions was commenced. Herein lies the story of the Ukrainian tragedy in Vinnytsia, which was revealed to the world in 1943. (Vinnytsia is a Ukrainian city, which was, prior to 1939, approximately 100 miles from the eastern border of Poland.)

My young companion is now a Ukrainian patriot, and much about him must not be made public. Everything he said supplemented my own knowledge of the Vinnytsia tragedy and helped to complete the picture I had formed of it during my experiences in Vinnytsia.

In the summer of 1943 I was living in Berlin under the close supervision of the Gestapo as a suspected foreigner, an unreliable alien and a Polish citizen. On July 2, 1943, during the noon hour, I was called to the telephone by what the Germans called the Ukrainian Confidence Service. This was a German government agency which registered all Ukrainians in Germany and tried to win their support for German purposes among the Ukrainians.