Масове знищення мирного населення Вінницьким УНКВС у період «Великого терору» ввійшло в історію як «Вінницька трагедія».
«Пеклом на землі» назвали цю вбивчу акцію комуністичного режиму у Вінниці. Понад 20 тисяч вінничан було репресовано: 13 475 розстріляно, за іншими даними – 16 806.
Весною 1943 року нацистська окупаційна влада на прохання вінничан розпочала розкопки за участі міжнародних наукових комісій. Було розкопано 95 могил, у яких виявили 9439 останків тіл. Неподалік розритих могил на деревах було натягнуто дроти, на яких розвішувалися особисті речі та документи ексгумованих. Завдяки цим речам вдалося ідентифікувати імена 679 жертв злочинів НКВС.
«…16 липня 1943-го року ще перед полуднем потяг зупинився на станції Вінниця. Люди з клунками повиходили з вагонів і широким бульваром Коцюбинського, по сильно обставленому військовою сторожею дерев’яному мосту через Буг і далі Українським проспектом посувалися мовчки. Ніхто не говорив, ніхто не розглядався, так і видно було, що крім клунків у них куди більший тягар на душі. У продовженні Українського проспекту починається Літинське шосе (нині – Хмельницьке шосе), і туди спрямовують свої кроки ці живі людські тіні. На цьому шосе у трьох місцях: так званому «Парку культури і відпочинку» з правого боку, на старому цвинтарі по протилежному боці та в овочевому саду у деякій віддалені відкрили масові могили, і з них витягають перегнилі вже трупи людей із пов’язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірками від куль у потилиці. Цих трупів сотні й тисячі. Щораз віднаходять нові могили, наповнені трупами. Страшний, прямо нестерпний трупячий сопух огорнув, здається, ціле місто, а за ним всю Україну…», – так описував у своїй книзі «Пам’ятаймо про Вінницю» очевидець тих подій Антін Драган – учасник судово-медичних досліджень.
«Якщо був коли у світі образ нужди і розпачу, то це тут. Мабуть, у кожного тряслись руки й ноги, коли доходив до місця розкопин… Підійшли до першої купи трупів, і нагло одна старенька жінка відірвалася від гурту, відкинула свій клунок і з окриком підстріленої птиці, впала на першого з них. Труп розлізся під її руками, а люди піднесли старушку й напівживу поклали на траві поблизу. Опритомнівши, жінка оповідала, що сама з Чернігівщини. Їй три ночі підряд снився заарештований у 1939-му році син, просячи піти до Вінниці й розпитати за нього. Вона була цілий тиждень в дорозі. І тепер тут. Труп свого сина пізнала по одягу і по частково ампутованій лівій руці…»
Історія викриття могил починається 24 травня 1943 року. У центральному парку хтось натрапив на перегнилий труп із шматками напівзогнилого одягу. Про це повідомили поліцію, яка й дала доручення шукати далі… Відкопали одного, другого… Після 200-го трупу німецькі власті зацікавились справою і створили окрему судово-лікарську комісію. Були запрошені спеціалісти міжнародної комісії з країн німецьких сателітів і нейтральних, закордонних кореспондентів.
Самі розкопини проводили в’язні місцевої тюрми. Вони викопували гори перегнилих трупів, розкладали їх рядами на землі.
Після проведення судмедекспертизи та ідентифікації покійних вдруге хоронили у присутності народу та єпископа Григорія…
«Люди стояли над могилами, тихо шептали молитви, обтирали сльози, і тільки час від часу з чийогось, задавленого спазмами жалю й болю, горла виривався страшний проклін катам. Справді бо: розкрилася земля і показалося пекло!»
Але на цьому пекло для цих людей не закінчилось.
На початку 44-го року у Вінниці на місце нацистської влади повернулася радянська. 23 березня того ж року було оголошення – усі жителі міста мають пройти спеціальну перевірку. Із паспортами городян чекали у центральному парку. За словами очевидців, зібралося кілька тисяч людей. Комісар, показуючи на порожні ями, що залишилось після розкопин масових могил розстріляних у 37–38-х роках, запитав: «Що тут сталося?» Люди мовчали. «Мовчите, зрадники батьківщини! Розповідайте, прислужники німецької пропаганди, хто з вас находив тут родичів?» Сміливців не було. Тоді комісар наказав війську оточити натовп, а сам поїхав. Люди молились...
Ввечері комісар приїхав. Зі списком. Він викликав за прізвищами близько ста жінок. Ті, хто шукали у цих ямах близьких, самі стояли на краю своїх могил…
Їх теж розстріляли, як «ворогів революції та зрадників батьківщини». А тих, хто залишився, погнали проти ночі по Хмельницькому шосе: «Маєте на фронті спокутувати свою провину перед батьківщиною».
Вони загинули біля Летичева, Меджибожа і Кам’янець-Подільського…
Згодом на місці перезахоронень за розпорядженням міської влади у тому ж 44-му році було зведено пам’ятник з написам: «Тут поховані жертви німецького терору за часів окупації 1941–1944 років»…
Світлини з розкопок зберігаються в архіві Організації оборони чотирьох свобід України (Organization for the Defense of Four Freedoms for Ukraine) у Нью-Йорку, США.
Сьогодні можна з повним правом говорити про те, що політичні репресії – закономірне породження тоталітаризму, боротьба якого з демократією стала однією з найхарактерніших тенденцій ХХ століття, і, на превеликий жаль, початку ХХІ століття також.
Відновлення правди про «Великий терор» і гідне вшанування його жертв – це не просто символ. Це ознака, що наша душа жива, що наше життя незнищенне, що наш народ переможе і зло, і смерть. Вшанування пам’яті репресованих – це шлях до відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.
Схилімо ж голови й помолімося за вічний спокій тих, хто загинув унаслідок політичних репресій, а також за визволення та повернення додому сучасних в’язнів та полонених.
Вічна пам’ять загиблим, честь і слава живим Героям!
