XX століття було наскрізь трагічним для українського народу. Він переніс чимало небувалих політичних та етно-демографічних катаклізмів, що були пов’язані з встановленням і закріпленням російського большевизму в Україні. „Побудова соціялізму” та „формування нової совєтської людини” здійснювалися шляхом тотального терору супроти інтелігенції, робітників та простих громадян, в яких совєтська влада вбачала потенційних ворогів свого нового утопічного ладу. Таким чином Україна і її багатостраждальний народ стали епіцентром небувалих в історії людства катаклізмів. Робилося це з метою перетворити волелюбний народ у покірну масу, тобто у бездушний матеріял для побудови російсько-совєтської нації, нового світового утопічного порядку та жорстокого політичного ладу.
„Саме тому, — пише Олег Романів у своїй чітко продуманій передмові, — надзвичайно цінними є свідчення та офіційні документи про злочини супроти України та методи дій опричників системи у найжахливіші періоди, коли терор проти українського народу був близький апогею. Йдеться власне про тридцяті роки, що попереджали початок Другої світової війни. Якраз до таких унікальних документів належать збережені випадково, можливо, лише у декількох примірниках, офіційні матеріяли міжнародної комісії 1943 року про масові вбивства у Вінниці” (стор. 4).
Трагедія сталася не випадково. Її викликали поважні історичні та політичні причини глибокої недовіри совєтської окупаційної влади до українців цього регіону. Масові арешти, застрашування, тортури примушували невинних людей признаватися до зфабрикованих совєтськими органами безпеки злочинів, що в своїй останній фазі привело до масового вбивства ув’язнених. Все це робилося приховано перед чуйним оком місцевого населення, але зберегти таємницю большевикам таки не вдалося. Незважаючи на терор, серед народу з’являлися відважні люди, які пильно слідкували за кожним кроком большевиків, в місті кружляли чутки про вбивства владою ув’язнених людей. У 1941 році, під час свого спочатку непереможного походу на схід, німці не цікавилися справами масових могил з минулого, вони тоді вірили у свою військову перемогу й не хотіли вступати в будь-яку психологічну війну з совєтським режимом, тому й не звертали уваги на розповіді місцевого населення. Поразка під Сталінградом, у лютому 1943 року, змінила їхнє наставлення. Тому вже 12-го квітня вони вперше повідомили світ про розкриття масових могил польських офіцерів у
Катинському лісі, приблизно за 200 км. на захід від Москви, а місяць пізніше (24-го травня) з’явилося офіційне повідомлення про масові могили українців в околицях Вінниці. Розкриття масових могил у Вінниці спочатку не було на пріоритетному списку нацистської пропаганди, а це вказує на те, що ініціятива провести це розкриття таки вийшла від місцевого населення і його представників, а не від німців. Таким чином, вінницька громада домоглася своєї мети — розкрити большевицьку брехню не лише для себе, але й для навколишнього світу.
Вінницький кривавий злочин всесторонньо висвітлено в наступних розділах перекладу німецьких першоджерел:
І. „Судово-медична частина” (звіт голови Німецького товариства судової медицини та криміналістики, секційний протокол, звіт, протокол міжнародної комісії закордонних судово-медичних експертів та протокол, складений професорами судової медицини з німецьких університетів);
II. „Кримінологічна частина” (звіт про результати кримінологічного розслідування масових вбивств у Вінниці, протоколи поліційного переслухання окремих осіб у зв’язку з масовими вбивствами у Вінниці);
III. „Юридична частина” (звіт д-ра Ціґлера, президента сенату, протоколи опитування); „Список жертв, розпізнаних у вінницьких масових могилах”; „Джерела, публікації, що стосуються піднятої теми”.
Стисло і в фахово розробленому пляні поданий звіт німецького уряду про Вінницю (1944 рік). Уже у вступних ремарках стверджено українську місцеву співпрацю у розшуках масових могил. А далі, що цивільна німецька адміністрація довідалася про це взимку 1942-1943 років, коли місцеві українці вказували на три місця масових поховань: фруктовий суд, старий цвинтар, парк культури та відпочинку, й домагалися їх розкриття. У матеріялах зовсім не згадується про те, чому німці зволікали з розкриттям могил. Вступ, в основному, написано прихильно, навіть із зазначенням певного співчуття, що, мовляв, могили українців у Вінниці послужать пригадкою про неозначене число таких могил на території розлогого Совєтського Союзу.
Медичний звіт про вбивства написаний зразково. Він складається з загальних інструкцій, підготови заходів, опису складу Комісії та опису всіх трьох місць поховання. Далі слідують такі заходи, як добуття тіл, підрахунок їхньої кількості, ідентифікація жертв і ствердження їх віку, встановлення причини смерти, опис вогнепальних ран і доказів стріляння з близької віддалі, опис методів (накладання пут і зв’язування жертв та затикання рота) і місця вбивств, встановлення часу смерти. На підставі усіх вище названих даних Комісія ствердила, що розстріли й поховання жертв відбулися приблизно п’ять років тому, а саме: в 1938 році, а частинно, може, і наприкінці 1937 року. Чоловіки були в основному середнього віку й усі відповідно зодягнуті. 49 із 169 жіночих трупів було зовсім голі. Це були в основному молоді й середнього віку жінки, у стравоході двох трупів знайдено глину, а це доказує, що вони були поховані живцем та що їхню смерть спричинило задушення.
Протокол Міжнародної комісії закордонних судово-медичних експертів з відповідними висновками підписали лікарі з одинадцятьох європейських країн (Бельгія, Болгарія, Фінляндія, Франція, Італія, Хорватія, Голляндія, Румунія, Швеція, Словаччина і Мадярщина).
Вміщено тут також протокол, складений професорами судової медицини з німецьких університетів, у їхніх підсумках стверджено таке: „У багатьох випадках жертви, здебільшого зв'язані, добивали додатковими пострілами або забивали до смерти. У кількох випадках вони було поховані живими" (стор. 112).
Усі ці матеріяли написані професійно, але в той же час і співчутливо. Взято тут до уваги усі можливі підходи вбивників і розглянуто їх критично. Звіт про результати кримінологічного розслідування масових вбивств у Вінниці написаний дещо поверхово. Зате його прикінцевий абзац звучить прихильно й співчутливо:
„Загалом можна дійти висновку, що в кожному окремому випадку будь-які обґрунтовані підстави для позбавлення волі й життя громадян цивілізованого суспільства, яке керується конституцією і законом, були повністю відсутні. Таємність убивств і поховання жертв також свідчать, що ці останні не вчинили ніякого переслідуваного законом злочину, а отже, їхні справи не могли розглядатися звичайним судовим порядком. Таким чином, дії НКВД щодо українського населення слід розглядати як холоднокровне вбивство й тероризм, єдиною метою якого було довести населення до стану страху й стероризованости, щоб тримати його таким чином у покорі" (стор. 139). Після цього йдуть свідчення свідків. Думки в основному викладено тут коротко, але чітко.
У книгу ввійшов також юридичний звіт д-ра Ціґлера, президента сенату, юридичного експерта, призначеного міністром юстиції Райху.
Він короткий, але включає усі важливі питання юридичного характеру. У цій частині є також протоколи опитування, які внесли чималий додатковий матеріял, який не тільки роз'яснює справу, але також доповнює і посилює акт звинувачення.
У книгу включено список жертв, розпізнаних у вінницьких масових могилах до жовтня 1943 року. У список ввійшло 675 прізвищ з поданням національности, професії, місця замешкання, підстави та дати заарештування (повних даних, на жаль, не знаходимо при всіх прізвищах). Сам список — це важливий документ і рівночасно потужний акт звинувачення большевицькій владі в прямому знищенні тисяч невинних людей. Цікаво, що майже всі жертви цього списка — це українці Вінниці і суміжних сіл, які пропали десь у 1937-1938 роках та які, за даними НКВД того часу, були заслані в концентраційні табори далекого Сибіру.
Добрим додатком до книги є численні й добре підібрані ілюстрації, але, на жаль, не всі вони чіткі й високоякісні. У книзі є також коротка бібліографія, що складається з джерел, публікацій. У бібліографії не відзначено статті „Над розритими могилами" автора цієї рецензії, що появилася 25-го липня 1943 року в „Українському Віснику" (Берлін). Немає там також статті Антона Драгана „Розкрилася земля і показалося пекло", що появилася в „Альманасі Українського Народного Союзу" на 1972 рік.
Книга, в картонних палітурках бронзового кольору, робить враження серйозного наукового видання. ЇЇ зовнішня обгортка чорного і білого кольорів, а назва книги подається червоним та білим кольорами. На обгортці постать жінки в молитовному стані на тлі дивовижного укладу роботи Устини Сороки.
Оцінюючи високо книгу (частинний переклад документальних матеріялів здійснили Федір Шумеляк, Олег Романів), не можна сказати, що в ній усе бездоганне. На нашу думку, німецькі звіти треба було відповідно обговорити й оцінити, а це тому, що вони написані в дусі іншої ментальності й часто дещо по-іншому розцінюють важливі питання народовбивства в Вінниці.
Підсумовуючи, хочемо сказати, що рецензована книга пробуджує зацікавлення до вивчення українського трагічного минулого. Подібно, як Помпея — дивовижний випадок збереження залишків давньої цивілізації, Вінниця — унікальне, уціліле завдяки воєнним обставинам свідчення, своєрідний льокальний документальний фрагмент обставин народовбивства, що було націлене на генетичне знищення української нації.
Особлива вдячність, — пише О. Романів, редактор видання, — належить Фундації Українського Вільного Університету та її голові проф. Петрові Ґоєві за підтримку ідеї підготови книги та допомогу фондами на її видання.
Загалом, книга „Народовбивство в Україні: офіційні матеріяли про масовий терор у Вінниці" — це дуже потрібна й корисна праця. Читач, особливо студент-історик і науковець, знайде у ній джерельний матеріял про небувалий терор, пов'язаний з тривалим пануванням в Україні російського большевизму.
Володимир Жила
Газета «Свобода» № 64-65, 1998
Народовбивство
в Україні: Офіційні
матеріали про масові вбивства у Вінниці [Текст] / Львіська обласна
історико-культурологічна організація "Меморіал", Наукове товариство
імені Шевченка ; ред. О. Романів. - Л. : [б.в.], 1995. - 263 с. - ISBN
5-7707-8502-0
ББК Т3(4УКР-4ВИН)6-49
